2007. Проект «українська церква»: своє і Христове

Автор: архієп. Іоан (Модзолевський)

Християнство поширилося в Римській імперії тоді, коли в ній тріумфував дух космополітизму. Римська імперська ідея претендувала на універсальність. Такою почасти вона й була. Християнство ж не лише претендувало на універсалізм, а й втілювало його. Церковні громади будувалися за територіальним, а не національним принципом. І хоча християни з іудеїв і християни з еллінів значно різнилися своєю культурою й менталітетом, апостол Павло та інші проповідники християнства не створювали окремих національних громад. Навпаки, в одному місті будувалася одна — полінаціональна і полікультурна — громада. Усі християни міста збиралися на одні євхаристичні збори. Тим самим національна ідея, якій у рамках християнського віровчення приділялося важливе місце, була підпорядкована ідеї універсалізму. Християнство не скасовувало національну ідею. За церковним переказом, коли на апостолів зійшов Дух Святий у п’ятдесятий день після Воскресіння Христа, вони заговорили зрозумілими для присутніх, інакше кажучи — національними мовами. Але відмова Павла і християнської Церкви загалом створювати місцеві Церкви на етнічній основі створювала чітку ієрархію цінностей, у якій національна ідея заохочувалась, але не ставала самодостатньою й абсолютною цінністю.
 
Так було в стародавній Церкві. І так мало бути в сучасній. Проте, на жаль, історія Церкви рясніє прикладами, коли в церковному житті власне церковні інтереси були підпорядковані національним. Найчастіше це траплялося з вини держави, універсалізм якої мав свої чіткі рамки. У результаті до релігійних мотивів церковних поділів додавались мотиви національні. Так, на думку багатьох авторитетних учених, причиною «випадання» із церковної єдності візантійської Церкви монофізитів були не лише богословські суперечки і непорозуміння, а й специфіка універсалізму Візантії, в якій не «знайшлося місця» етнічній своєрідності народів Сходу.
 
Певна «націоналізація» Церкви помітна і в той період, коли з падінням Константинополя світовий центр православ’я переміщується в Москву. Проголошення незалежності від Константинополя Російської Церкви, а також запровадження Патріаршества були закономірністю церковної історії, і, отже, виправдані з погляду канонічного права. Проте не можна не помітити, що в цей період відбувається певне «звуження обрію». Як пише о.Георгій Флоровський, для російської свідомості того часу «завдання не в тому, щоб продовжити і зберегти безперервність Візантійських традицій, а в тому, щоб замінити або якось повторити Візантію — побудувати новий Рим замість старого, зруйнованого і занепалого, на звільненому місці». А оцінюючи запровадження Патріаршества в Російській Церкві, цей безнадійно закоханий у Візантію богослов навіть вживає слова, які шокують нас своєю різкістю: «Було встановлено Московське патріаршество як свідчення незалежності і переваги, швидше Російського Царства, ніж самої Російської Церкви... Це був акт політичний насамперед, і він відобразився в самих глибинах народного духу. Це було рішучим зреченням Візантії». Таке радикальне слово цей богослов вживає, висловлюючи свій біль щодо звуження православного обрію, коли національне заступає собою світові начала церковного життя.
 
Випробуванням універсалізму православ’я стала й епоха, яку відкрила Французька революція 1789 р. У XVIII та XIX ст., коли Європу накриває хвиля націоналізму, виникає рух релігійного націоналізму, смисл якого полягає в тому, що кожен народ має право не лише на свою державність, а й на свою «національну» церкву.
 
У цьому ключі проект української «національної» церкви вперше був втілений у життя в двадцятих роках минулого століття, коли було створено УАПЦ. Цю церкву створила українська інтелігенція на ідеологічній основі українського романтизму. Доля цього церковного проекту виявилася трагічною, більшість ієрархій і духівництва УАПЦ згодом були розстріляні або опинилися в таборах. Тому автор цих рядків не бачить за собою права судити цю Церкву. Та все-таки слід зауважити, що в житті УАПЦ національна ідея вочевидь затьмарювала переживання світового православ’я. Не маючи можливості отримати єпископат традиційним канонічним способом (через висвячення, проведене двома або трьома православними єпископами), собор 1921 р. зважується на безпрецедентний у церковній історії крок. Протоієрея Василя Липківського висвячують із допомогою покладання рук усіх учасників собору. Пізніше на цьому самому соборі УАПЦ прийме свої власні канони («київські канони»). І річ навіть не в тому, були виправдані чи ні канонічні нововведення, затверджені в УАПЦ формації 1921 р. Трагічно, що собор відчував свою самодостатність, він вважав за можливе здійснити ревізію церковного життя самостійно, без участі повноти світового православ’я. Цей акт можна порівняти з подіями 1533 р., коли обставини примусили короля Англії Генріха VIII порвати з Римом і заснувати свою власну «національну» Церкву Англії. «Своя» національна/українська церква була створена. Але вона не лише не мала канонічного статусу і якихось перспектив входження у світове православ’я, а й виявилася нежиттєздатною через специфіку свого церковного устрою.
 
У ХХ столітті були два відродження УАПЦ — це УАПЦ, яка отримала свою ієрархію від Польської Православної Церкви (1942), і УАПЦ, що виникла в 1989 р., першим патріархом якої став Мстислав (Скрипник). УАПЦ «польської» формації вже мала свій канонічний єпископат, її церковний устрій мав традиційну для православ’я форму. Меншою мірою в її житті був відчутний і вплив релігійного націоналізму. У 1995 р. єпархії цієї Церкви у США і Західній Європі увійшли до складу Константинопольського патріархату. І хоча Московський патріархат розцінив цей крок як порушення канонічних норм, для самої УАПЦ це було рішучим кроком назустріч вселенськості. Вузьке й ідеологізоване розуміння церковності було подолано. Українська церковна свідомість еміграції почала поступово наближатися до творчої рівноваги національних і світових начал у церковному житті.
 
Важче складалася доля УАПЦ в Україні. Її відродження в 1989 р. збіглося зі зростанням національної самосвідомості, особливо у Західній Україні, де досі міститься велика частина автокефальних парафій. Виникнення УАПЦ тоді було зумовлене кількома чинниками. По-перше, значна частина духівництва і парафій прагнули до націоналізації церковного життя, зокрема до переходу на українську мову богослужіння. По-друге, православним на Західній Україні було потрібно знайти історично адекватні форми збереження своїх громад у лоні православ’я в умовах масового відродження структур Української греко-католицької церкви. По-третє, багатьох, якщо не всіх, не влаштовувала суспільно-політична позиція Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета, який до 1991 р. системно опирався проявам національних начал у церковному житті, проводячи відверто «проімперську» політику. Все це призвело до того, що в житті УАПЦ спочатку переважала концепція «національної Церкви». УАПЦ ототожнювала себе з національним рухом, почуваючись духовною основою української незалежності. І якщо її зростання в умовах «національно свідомої» Західної України було динамічне, то в центральному і східному регіонах в автокефальний клір кинулися ті, хто з якихось причин не міг знайти собі місце в рамках «офіційної» Церкви.
 
До 1992 р. УАПЦ нараховувала близько 1 тис. 500 реальних парафій. Більшість їх мали західноукраїнську «прописку». Таким чином, УАПЦ, як і УГКЦ, мала характер регіональної Церкви Західної України. «Об’єднувальний» собор УАПЦ із групою митрополита Філарета був моментом морального вибору для автокефального руху. Філарет, у минулому затятий противник автокефалії й українського національно-визвольного руху, відразу став їхнім прибічником і уособленням. Об’єднуватися з ним було справою ризикованою. Адже всі розуміли, що колишній предстоятель УПЦ прийшов на «об’єднувальний» собор сам, покинутий своїм єпископатом. Думки розділилися. Впливовий митрополит Антоній (Масендич) став прибічником і локомотивом об’єднання. Пізніше, перейшовши в юрисдикцію Московського патріархату, він виправдуватиме свої дії тиском на нього державних чиновників та структур. Проте багато хто тоді міркував так: «Якщо Філарет дасть нам гроші і храми, то чому ж ми повинні його відштовхувати?» Ці люди помилилися. Церковна скарб­ниця так і залишилася в руках колишнього предстоятеля УПЦ. Жодних автокефальних місіонерських проектів він так і не профінансував. А масового переходу храмів УПЦ до складу новоствореної УПЦ КП так і не сталося.
 
Багато хто тоді волів заплющити на це очі. Багато хто, але не патріарх УАПЦ Мстислав. Його позиція була несподівано принциповою і публічною. Об’єднання УАПЦ з УПЦ патріарх не визнав, а нав’язаного йому в «заступники» Філарета не визнав навіть у єпископській гідності (у 1992 р. Московський патріархат позбавив Філарета священного сану). Багато хто тоді вирішив, що патріарх Мстислав обрав таку позицію через своє бажання самостійно керувати Церквою. І з цим можна частково погодитися — справді, такі мотиви в його діях були. Але у Мстислава були й інші мотиви — все своє життя він домагався канонічного визнання УАПЦ Константинополем та іншими Помісними Церквами. І ось тепер він став свідком того, як заради «порятунку» позбавленого сану Філарета автокефальний рух сам позбавляє себе перспектив канонічного визнання. «Дискредитовані ієрархи не можуть представляти Україну. Їх не приймуть на собор рівних. А з нами і народ наш не приймуть», — вважав він («Наша віра», №18, 1992 р.).
 
З погляду канонічної логіки, Філарет повністю програв. Тому йому не залишалося нічого іншого як обґрунтовувати свої дії національними інтересами. Так ієрарх, котрий багато років відкидав можливість «національної Церкви», став її головним проектантом. Ніхто ніколи не казав, що УПЦ КП — це церковна структура, створена виключно для українців. Але, крім «національно свідомих», у неї ніхто й не йшов. Церква в Україні розділилася на «національно свідомих» (тих, хто виправдовує канонічні порушення інтересами національної ідеї) і прибічників «канонічної Церкви», яка перебуває у спілкуванні зі світовим православ’ям.
 
УАПЦ, яка зберегла вірність патріарху Мстиславу, опинилася ніби посередині. З одного боку, вона є Церквою, глибоко пов’язаною з українською історією та культурою. І з цього погляду УАПЦ — це «національна Церква». З іншого, УАПЦ прагне продовжувати курс свого першого патріарха на подолання канонічної ізоляції. І з цього погляду УАПЦ — це Церква, яка прагне до вселенськості, до живого і плідного спілкування з іншими Помісними Церквами.
 
Як наблизити об’єднання православних в Україні? Як зблизити позиції нинішніх опонентів? Лідери УПЦ КП чекають, щоб в Україні «національна Церква» стала головним ідеологічним проектом нації. Проте в умовах поліконфесійності українського суспільства і навальної секуляризації такий проект може виявитися утопічним. Не слід нехтувати і чинником регіональних ментальних та культурних відмінностей у сучасній Україні. Ні УПЦ КП, ні УГКЦ, ні УАПЦ не мають своїх повноцінних структур на сході та півдні України. І це не випадково. Річ у тому, що через культурну близькість цих регіонів до Росії там ідея української національної Церкви не сприймається, а поодинокі громади автокефалістів або греко-католиків складаються з вихідців із Західної України. З огляду на це, автору даної статті здається, що сьогодні церковному життю в Україні як ніколи необхідно прийти до правильного співвідношення національного і світового начал. Церква повинна стати універсальною, багатонаціональною, яка б вміщувала в себе все багатство культурних традицій України. Не треба відмовлятися від національного, від українських церковних традицій, української мови богослужіння, традицій українського церковного мистецтва. Але Церква не може бути заручницею «національної ідеї». Вона національна й водночас наднаціональна. Церква — це живий синтез національного і світового, і саме з цієї творчої напруги має народжуватися християнський універсалізм: подолання будь-якої обмеженості у Христі. А це означає, що УАПЦ має вийти з регіонального «гетто» і знайти культурно органічні форми своєї присутності на Сході та Півдні. Церква може молитися про національне відродження, поширення української мови і культури. Але вона не повинна бути інструментом українізації, адже їй потрібно об’єднувати в собі не лише тих, хто почувається людьми української культури, а й тих, хто ототожнює себе з іншою етнічною традицією.
 
Зрозуміло, що до такої, якісно нової Церкви можна прийти лише в результаті міжюрисдикційного діалогу та об’єднання всіх православних України в лоні єдиної Церкви. Але було б помилкою думати, що такому об’єднанню не повинно передувати творча праця всередині самих юрисдикцій. Більше того, якщо найближчим часом нам не вдасться подолати наявні негативні тенденції, то такого об’єднання може й не статися. УПЦ КП і УАПЦ стануть Церквами «для українців», а в УПЦ дедалі більшого впливу набиратимуть «проросійські» культурні й ідеологічні впливи. Вже сьогодні прості, далекі від життя Церкви люди стверджують, що в Україні існують три Церкви «для українців» і одна — «для росіян». А кілька років тому один ієрарх навіть озвучив думку, що в Україні можуть існувати дві «канонічні Церкви» — одна для росіян (УПЦ), а інша для українців (УАПЦ). Такі ідеї не тільки помилкові з погляду церковного права й еклезіології (вчення про Церкву). Вони становлять небезпеку для країни в цілому, сприяючи її подальшому поділові, тепер уже — і за релігійною ознакою.
 
Іоанн, архієпископ Уманський, УАПЦ, «Дзеркало тижня» № 23 (652) 16 — 22 червня 2007