2007. Між двох Римів

Українському Православ’ю ще не вдалося досягти консенсусу в питанні канонічного статусу Православної церкви в Україні. Проте вже сьогодні можливий новий канонічний статус Української церкви (автокефалія або автономія) має своїх союзників і противників на рівні світового православ’я. Як можна зрозуміти із заяв офіційних і неофіційних осіб, із погляду Московської патріархії, канонічна самостійність Української церкви сьогодні небажана. З іншого боку, Константинопольський патріархат давно дає зрозуміти зацікавленим особам та інститутам, що на його погляд Українська церква дозріла до автокефалії.

Як виглядає сучасний православний світ? Як вважає відомий православний богослов єпископ Калліст Уер, Православна церква існує сьогодні в п’ятьох історико-культурних контекстах. Православні Східного Середземномор’я становлять меншість у суспільстві, де домінує іслам (такі умови життя давніх патріархатів Константинополя, Александрії, Антіохії і, певною мірою, Єрусалима, частина пастви якого живе в Йорданії, а частина — в Ізраїлі). Церкви Греції і Кіпру пов’язані з державою особливими узами, які нагадують «ослаблену симфонію» (візантійський ідеал взаємовідносин між церквою і державою). Православні церкви Східної Європи (Російська, Українська, Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська, Польська, Албанська і Чехословацька) живуть в умовах постатеїстичного суспільства. Крім того, слід згадати православні громади діаспори, які складаються переважно з емігрантів, а також місіонерські православні громади в Східній Африці, Японії, Кореї, Китаї та інших країнах.

Усі помісні церкви сповідують те саме віровчення і перебувають у молитовному і євхаристичному спілкуванні. Проте якщо придивитися до того, як помісні церкви облаштовують своє внутрішньоцерковне життя і як вони вибудовують свої відносини з Католицькою церквою і західним християнством узагалі, можна дійти висновку, що в православному світі існують сьогодні два «ідеологічні полюси». Це церковні столиці, котрі у різний час оголосили себе другим і третім Римом: Константинополь і Москва.

Константинополь і церкви, які на нього орієнтуються, намагаються ніби «модернізувати» православ’я, Москва ж і її церкви-сателіти, навпаки, були і залишаються оплотом «традиціоналізму». Нині під омофором константинопольського Патріарха Варфоломія І перебуває понад 100 єпископів. Проте з 36 єпархій цієї церкви лише шість — на території самої Туреччини. Інші єпархії цього патріархату — у Західній Європі, Північній і Латинській Америці, а також Австралії, Новій Зеландії і Південно-Східній Азії. Під владою патріарха перебувають три з половиною тисячі парафій і 200 монастирів. Крім того, до юрисдикції Константинополя належить самокерована чернеча республіка Свята Гора Афон.

Константинополь сьогодні — головний контрагент у діалозі між православ’ям та іншими християнськими церквами. Цей давній патріархат у ХХ столітті демонстрував відкритість досвіду західного християнства, ставши одним з ініціаторів екуменічного руху й активно беручи в ньому участь. У ХХ столітті константинопольську кафедру посідали кілька патріархів, яких зазвичай називають реформаторами і навіть модерністами. Патріарх Мелетій Метаксакіс (1871—1935) за духом близький авантюристам і мандрівникам епохи великих географічних відкриттів. Як вважають консерватори, Мелетію вдалося «домогтися ухвалення великої кількості рішень, які до нього були несумісні з православ’ям», головним серед яких вважається ініційоване ним упровадження нового календаря (за яким живе сьогодні більшість помісних церков). У 1948—1972 рр. константинопольську кафедру обіймав ще один «сміливий мрійник»: Патріарх Афінагор, котрий робив усе від нього залежне і для зміцнення православної єдності, і для зближення Православної церкви з Римом. Як і його попередники, Афінагор мріяв про скликання «Великого собору» (аналогічного «всесвітнім соборам» давнини) для вирішення низки найбільш актуальних проблем сучасного православ’я. І хоча «Великий собор» так і не вдалося скликати до цього часу, «мрійникові» Афінагору вдалося істотно згуртувати православний світ. Не менш значними були й успіхи у справі зближення православ’я з Римом. У 1965 р. Папа Павло VI і Патріарх Афінагор оголосили про взаємне зняття анафем, якими в ХI столітті обмінялися легати Папи на чолі з кардиналом Гумбертом і Патріарх Михайло Керуларій. Відтоді відносини між Константинополем і Римом значно поліпшилися, наблизившись до формату «стратегічного партнерства». Чимало для зближення дав і богословський діалог між Західною церквою і православ’ям, під час якого з’ясувалося, що реальна перешкода до відновлення спілкування, по суті, одне — це «Догмат про безпомилковість Папи, єпископа Рима у сфері віри і моралі», ухвалений 1870 року на Першому Ватиканському соборі.

Іншої позиції стосовно християнського Заходу дотримується найчисельніша помісна церква — Московський патріархат (близько 27 тисяч громад). Для цієї Церкви сьогодні характерні літургійний традиціоналізм, прохолодне ставлення до західного християнства, а також особливий вплив на віруючих чернецтва, яке славиться своїм консерватизмом. У ХХ столітті Російська церква пережила безпрецедентні в церковній історії гоніння. Спочатку комуністичний режим намагався фізично знищити церкву, пізніше їй було дозволено існувати в рамках інституту богослужіння з накладенням жорсткої заборони на будь-яку місіонерську та соціальну роботу. На час падіння СРСР церква опинилася в складній ситуації, коли її досвід у соціальній і місіонерській сферах виявився недостатнім, щоб адекватно відповісти на виклики сьогодення. Таким чином, свобода та інші цінності західного світу в очах віруючих виявилися синонімом нової релігійної реальності, яка виникла в колишньому СРСР після перебудови. Агресивна проповідь нових релігійних рухів і сект. Розколи. Неадекватна присутність у медіапросторі всіляких «цілителів», «контактерів» і «провидців». Усе це призвело до своєрідної «консервативної революції», яка охопила значну частину Московського патріархату, — цілком зрозумілий «захисний» порух душі, якому піддався багатомільйонний соціальний організм. На жаль, це призвело до того, що для багатьох православних у Росії світові обрії православ’я звузилися до національних. Константинополь та інші церкви грецької традиції почали сприйматися як «модерністи» і навіть «віровідступники».

На позицію РПЦ впливає також нова політика Російської держави, яка прагне активно протистояти Заходу ідеологічно та політично. Створюючи ситуацію, коли Православна церква стає одним із важливих елементів цього протистояння, держава успішно вирішує свою проблему. Адже православ’я — дуже вдалий інструмент як для ідеологічного виправдання протистояння, так і для створення нового образу Росії у світі, який глобалізується. Але чи відповідає така роль інтересам самої церкви, котра ризикує втратити незалежність у дружніх «обіймах» «православної» держави? Як показує церковна історія, найкращим шляхом для церкви є збереження внутрішньої незалежності від сильних світу цього.

Відносини між Константинополем і Москвою потьмарює і українська церковна проблема. Адже не секрет, що Патріарх Константинопольський Варфоломій давно неформально схиляється до того, щоб надати Українській церкві автокефалію або прийняти її до складу Константинопольського патріархату на правах автономії. Як для Москви, так і для Константинополя Україна, яка має сьогодні до 15 тисяч православних парафій, — це ключ до домінування у православному світі. Доти, доки Україна в тому чи іншому статусі (включаючи і статус сателітної «Автокефальної церкви») перебуває у сфері впливу Москви, саме Москві належить право вирішального голосу у міжправославних відносинах. Проте якщо Україна в силу якихось причин (наприклад, якщо Москва вирішить до кінця опиратися помісному статусу українського православ’я) потрапить у зону впливу Константинополя, ситуація в православному світі буде радикально переформатована.

Чи зважиться Константинополь на активні дії в Україні — аж до оголошення її своєю канонічною територією? Наскільки раціональною та ефективною буде політика керівництва Московського патріархату в Україні? Автор має на увазі Московську патріархію і неформальний аналітичний центр РПЦ — Відділ зовнішніх церковних зв’язків, оскільки позиція Блаженнійшого митрополита Володимира і так бездоганна: він робить усе від нього залежне, щоб зберегти єдність УПЦ. Відповідь на це запитання залежить від того, наскільки послідовним буде курс України на євроінтеграцію, а також від того, чи буде ідея помісності затребувана найчисленнішою і канонічно визнаною Православною церквою України — УПЦ. Досить важливим є і те, якою буде розстановка сил у світовому православ’ї.

І Константинополь, і Москва мають свої «союзницькі» церкви. Однозначний союзник Москви — Сербська церква. Крім того, вона сподівається на підтримку численної консервативної Елладської церкви, яка перебуває в досить складних відносинах із Константинополем. З одного боку, і Грецька держава, і більшість віруючих греків бачать Патріарха Варфоломія як духовного лідера еллінізму. З іншого, в Елладської церкви є низка розбіжностей із Константинополем, головною серед яких є питання облаштування церковного життя на так званих східних територіях, які сьогодні перебувають ніби в подвійному підпорядкуванні Афінського синоду і Константинополя. Крім того, РПЦ розраховує на підтримку ряду східнослов’янських церков — Болгарії, Польщі, Чеських і Словацьких земель. Раніше, в умовах соцтабору, ці церкви були союзниками Московського патріархату, але сьогодні, у міру інтеграції Східної Європи в ЄС, вони поступово переорієнтовуються на Константинополь.

Традиційно Константинополь підтримують давні патріархати Сходу, серед яких потрібно виділити Александрійський та Антіохійський. Після подій 2005 р., коли за активної підтримки Константинополя на давню єрусалимську кафедру зійшов Патріарх Феофіл III, до цього переліку доречно додати і Єрусалимський патріархат (за контроль над яким тривалий час бореться і Москва). Чи можуть ці патріархати якось урівноважувати позицію Москви? Здається, що їм це не до снаги. Тому багато чого залежить від того, як поведуться Елладська православна церква і церкви Східної Європи. Не менш важлива і позиція Грузинської церкви — сьогодні суперечлива. З одного боку, у Грузії напружені відносини з Росією, включаючи і негласне церковне протистояння патріархатів в Абхазії. З іншого, нинішній Патріарх Ілля, вихованець російських духовних шкіл, вочевидь, не бажає псувати стосунки з Москвою. Досить важливим є і те, що Грузинська церква поряд із Російською і Сербською представляє сьогодні «консервативне» крило православ’я.

Повернімося, проте, до давніх патріархатів Сходу, які є найближчими союзниками Константинополя. Александрійський патріархат — давня церква, канонічна територія якої поширюється на весь Африканський континент. І хоча церква ще зберігає грецьку ідентичність, більшість її пастви живе сьогодні в Уганді і Кенії. Антіохійський патріархат — це церква грецької традиції, її «еллінізм» сьогодні менш відчутний. Вона об’єднує православних у двох мусульманських країнах — Лівії і Сирії, її паства складається переважно з етнічних арабів. У 1987 р. до екзархату Антіохійської церкви в Америці приєдналася група колишніх протестантів на чолі з Пітером Гіллквістом, котрий був до цього лідером Євангелічної православної церкви. І хоча число приєднаних було досить скромним (20 парафій, близько 1800 віруючих), це істотно вплинуло на долю Антіохійської церкви в Америці. Колишні протестанти принесли в цю церкву місіонерську енергію, і вона стала однією з православних церков світу, які найдинамічніше розвиваються.

Після розпаду СРСР Константинополь істотно розширив зону свого впливу, зокрема й на церкви країн колишнього соціалістичного табору. На сьогодні Константинополю так і не вдалося остаточно ввести в зону свого впливу церкви Польщі, Болгарії, Чеських і Словацьких земель. Так, Болгарська церква, очолювана Патріархом Максимом, сама нещодавно гостро переживала канонічну кризу, пов’язану із втручанням у її життя УПЦ Київського патріархату, яка у свій час активно підтримала розкол у Болгарській церкві. З іншого боку, у Константинополя є надійний союзник і в Східній Європі. Це чисельна Румунська церква, яка динамічно розвивається і сьогодні є вдалим прикладом того, як православ’я може існувати в умовах західної культури і цивілізації. За кількістю громад (понад 13 тис.) — це одна з найчисельніших помісних церков і навіть порівнянна з Православною церквою в Росії (із 26 тис. громад РПЦ тільки близько 13 тис. з них перебувають на території РФ). Крім того, церква Румунії сильна своїми чернечими традиціями, які сягають корінням до Св. Паїсія Величковського. Таким чином, Румунська церква — надійний і сильний союзник Константинополя. До того ж Бухарест має «територіальні претензії» до Московського патріархату, претендуючи на відновлення своєї юрисдикції в Бессарабії і Північній Буковині (Чернівецька область), які до 1944 р. перебували в складі Румунської церкви. У 1992 р. Румунська патріархія утворила Бессарабську митрополію, яка існує сьогодні на території Молдови. Від утворення своїх єпархій на території України Бухарест сьогодні утримується.

Константинополь уникає безпосереднього втручання в перебіг подій в Україні, воліючи залишатися в ролі арбітра. Проте деякі його дії вказують на те, що рано або пізно цей патріархат зважиться порушити свій зовнішній нейтралітет і постарається в тій чи іншій формі ввести Україну в зону свого впливу. Прийняття до свого складу українських церков Канади (1990) і США (1995), утворення автономної Естонської церкви (1996), приєднання частини Сурозької єпархії РПЦ на чолі з єпископом Василем Осборном (2006), активна дипломатична діяльність в Україні єпископів Всеволода Майданського та Іларіона Рудника — усе це свідчить про те, що Константинополь чудово усвідомлює значення України і готує ґрунт для активніших дій.

Що ж до самого українського православ’я, то ми зацікавлені не в тому, щоб бути шаховою фігурою в грі двох церковних столиць, а в лікуванні наявного розколу на основі нового канонічного статусу Української церкви. Яким чином українське православ’я вилікує розкол і здобуде помісність? Чи буде це пов’язано з конфліктом між Константинополем і Москвою, чи українське питання може бути вирішене шляхом досягнення консенсусу? Чи буде статус Української церкви вирішений шляхом одноосібних канонічних актів Москви або Константинополя, їхніми спільними діями або рішеннями Всеправославної конференції? Відповідати на ці запитання ще рано. Але кожному православному християнину, звісно ж, хочеться, щоб українська проблема була вирішена на основі згоди помісних церков, а не в результаті тих чи інших церковно-політичних комбінацій.

 
Петро Зуєв, священик, «Дзеркало тижня», № 4 (633), 3-9 лютого 2007 року
 
Джерело: «Дзеркало тижня»