2010.07.26. Звернення Священного Синоду РПЦ до православних християн України, що перебувають поза єдністю зі Святою Церквою

 
Возлюблені о Господі брати і сестри!
 
Вже понад двадцять років тривають негаразди, породжені церковним розколом в Україні. Розбрат і стурбованість, чвари і образи, які він приніс з собою, не можуть не позначатися на житті українського Православ'я та суспільства в цілому. Розкол пройшов через долі людей, порушив сімейну і суспільну злагоду. Але найстрашнішим його підсумком стало те, що чимала частина віруючих і до цього дня перебуває поза спілкуванням з благодатною повнотою Вселенського Православ'я. Вони позбавлені можливості поклонятися загальним святиням Єдиної Церкви, молитися зі своїми одновірцями, долучатися Пречистих Тіла і Крові Христових з єдиної Чаші. Бо головне лихо, до якого неминуче призводить розкол, є збідніння божественної благодаті. Згідно з першим правилом святого Василія Великого, безсумнівно, що в суспільствах, які відокремилися від церковного спілкування, збідніло преподання благодаті, тому що перервалось законне преємство. Бо ... відторгнуті, ставши мирянами, не мали влади ні хрестити, ні рукополагати, і не могли преподати іншим благодать Святого Духа, від якої самі відпали.
 
Останнім часом ми отримуємо все більше свідчень про те, що багатьох, які пішли з церковної огорожі, обтяжує їхнє нинішнє становище. Ще більш болісне воно для нас, за словом Апостола: Уста наші відкриті до вас, ... серце наше розширене. Вам не тісно в нас, але в серцях ваших тісно (2 Кор. 6, 11-12). Що може бути більш бажаним, ніж повернення братів, що були відокремлені, в спасительну огорожу Єдиної Святої, Соборної і Апостольської Церкви? Це було б справжнє торжество Православ'я, торжество любові Христової! Ми молимося про наближення тієї години, коли ухилені в розкол вільно й невимушено побажають повернутися в лоно Церкви; про те, щоб настав цей довгожданий день, який принесе мир і спасіння багатьом змученим душам. І ми віримо, що він неодмінно настане.
 
Жити в розколі – гріховно і згубно для душі. Але немає нічого більш страшного для християнина, ніж померти поза Церквою. Багато з тих, які думали про повернення, до кінця свого життя не знайшли в собі для цього сил; деяких утримували зовнішні обставини. Але обставини ці відходять у минуле. Ось, тепер час благосприятливий, ось тепер день спасіння (2 Кор. 6, 2). Двері в Церкву відчинені. І ми готові зустріти всіх, які повертаються, під її кров. Бо, за словом святителя Григорія Богослова, ми домагаємося не перемоги, а повернення братів, розлука з якими терзає нас.
 
Немає нічого принизливого в покаянні, до якого всіх ведуть Божа благість, Його смиренність і довготерпіння. І немає перешкод, які не дозволяють повернутися до церковного спілкування; повернутися туди, де, як і на небесах, буде більше радості за одного грішника, що кається, аніж за дев'яносто дев'ятьох праведників, що не мають потреби в покаянні (Лк. 15, 7).
 
Часом ставиться питання про те, яким чином будуть прийняті в Церкву ті, над ким послідування Таїнств, включаючи і Таїнство Хрещення, здійснювалися в розколі. Як показує багатовіковий церковний досвід, різними шляхами діє Божественна благодать, завжди немощная врачующии оскудевающая восполняющая. По слову святителя Кіпріана Карфагенського, поза Церквою немає спасіння. Але саме Церква, і лише вона одна, може наповнити благодаттю і справжнім сенсом те, що відбувалося поза її рятівною огорожею. Водима Духом Божим, вона розсудить про способи прийняття своїх чад.
 
Ми перебуваємо в скорботі за розірвану церковну єдність і молимося про повернення всіх, хто перебуває поза спілкуванням з Українською Православною Церквою. Просимо Всемилостивого Бога, щоб Христос, Який один є шлях, істина і життя (Ін. 14, 6), направив всіх на стезю любові і однодумності.