03. Огляд перепон до відновлення єдності в українському Православ'ї

Проект документу №3 [версія 3]
Огляд перепон до відновлення єдності в українському Православ'ї
 
Причини, що призвели до розколу, не зникли безслідно — вони й нині продовжують існувати у всіх юрисдикціях як перешкоди до об'єднання і як потенційні загрози подальших розколів. Окрім них, з моменту розколу кінця 1980-х, виникли і закріпились додаткові перепони до подолання розколу.
 
При аналізі можливих шляхів воз'єднання українського Православ'я важливо окремо детально дослідити сучасні перепони до відновлення єдності, оглянути варіанти їх усунення. Ці перепони можуть бути як наслідками чи варіантами причин розколу, так і наслідками самого факту розколу або історичною ситуацією існування Православ'я в сучасній Україні.
 
1. Відсутність спільного бачення проблеми
Спершу необхідно чітко визначати, що ми маємо на увазі під єдністю і під розколом.
 
Єдність Церкви Христової забезпечується євхаристійним спілкуванням та єдністю у вірі, без якої спілкування неможливе, а не адміністративними структурами (патріархатами, митрополіями, архієпархіями) з тими чи іншими ієрархічними відносинами між ними: "[Православна церква] утримується не централізованою організацією і не одноосібною владою прелата, а подвійними узами єдності у вірі і спілкування у таїнствах"[1]. Адміністративне розуміння єдності Церкви є римо-католицьким, а не православним. Проблеми з євхаристійним спілкуванням не завжди означають автоматичне відпадіння від Церкви Христової[2], але носять винятковий і дуже небезпечний характер.
 
Розколом ми називаємо повне розірвання євхаристійного спілкування, тобто явище еклезіологічне. Розділенням — адміністративні конфліктні поділи у Церкві, за яких євхаристійне спілкування зберігається хоча б частково.[3]
Проблему українського розколу слід розглядати як проблему передовсім еклезіологічну (відсутність євхаристійного спілкування), а вже потім як проблему адміністративну, політичну, культурну тощо.
 
Слід усвідомити, що первинним є духовний, а не адміністративний устрій Церкви. При цьому не можна ні розділяти цілковито ці дві стороні, ні змішувати їх. Існують явища історичні та адміністративні (автокефалія, митрополія, єпархія, патріархат, адміністративне розділення, адміністративна єдність), а є явища еклезіологічні, вічні, духовні (помісна Церква, Кафолічна Церква, розкол, єресь, єдність Церкви). Вони нерозривно пов'язані, наприклад, помісна Церква як поняття духовне видимо реалізується у даний історичний момент в такій одиниці як єпархія (колись це була кожна громада на чолі з єпископом). Церковний розкол, як правило, реалізується видимо в адміністративному розділення, але останнє зовсім не обов'язково є розколом (юрисдикції еміграції поділені адміністративно, але еклезіологічно становлять єдину Церкву). Інші поняття (автокефалія, патріархат) якогось прямого відповідника у духовній сутності Церкви не мають, вони є помісними Церквами тільки тому, що складаються з єпархій[4]. Тобто духовна Церква обов'язково повністю реалізуються у Церкві видимій. Ні в якому разі не можна плутати це умовне розрізнення з богословськими поняттями Церкви земної і Церкви небесної.
 
Проблема розколу, безперечно, торкається обох сфер (еклезіологічної та адміністративної), але очевидним є небезпечність саме еклезіального розколу, а не якісь адміністративні порушення і плутанина. Тому обом сторонам слід, не нехтуючи адміністративними проблемами, спрямувати спершу зусилля на пошуки шляхів подолання еклезіального розколу — тобто до відновлення єдності у вірі (спільного розуміння догмату про Церкву та прийняття православного канонічного права, що з нього випливає) та у євхаристії (євхаристійного спілкування).
 
На жаль, у більшості вірних усіх юрисдикцій ще не усвідомлений такий підхід до проблеми розколу. Існує ряд штампів, які змішують еклезіологічне та адміністративне, і роблять подолання розколу неможливим. Це, з одного боку, пов'язання об'єднання виключно з автокефалією, а з другого — пов'язання з автокефалією автоматичного розколу ("дорога в пекло"), готовність створити новий розкол заради адміністративної єдності з РПЦ. Основною причиною таких антицерковних настроїв є відсутність переживання кафолічного досвіду Церкви, її духовної єдності і спільності (попри адміністративне, політичне, культурне, етнічне різноманіття), що пов'язане з недостатньою катехізацією вірних та переважною відсутністю нормального общинно-євхаристійного життя у наших Церквах.
 
Подолати дану перепону можна налагодженням катехізації (з особливою увагою до освоєння православної еклезіології), общинного життя парафій. Це все можна робити і за відсутності офіційного діалогу про об'єднання, адже зняття цієї перепони все одно буде суттєвим кроком до подолання розколу.
     
2. Канонічні суперечності
Коли усвідомлюється погляд на проблему розколу, як проблему еклезіологічну, виникає ряд інших перепон. У сторін існує різне бачення механізму відновлення євхаристійного спілкування. Вірні УПЦ (МП), як правило, бачать відновлення євхаристійного спілкування через канонічне приєднання структур УПЦ КП і УАПЦ. А вірні УПЦ КП й УАПЦ через канонічне визнання свого автокефального статусу. Однак останні 20 років показують фактичну безперспективність таких підходів. Цю перепону теж слід визнати.
 
Самопроголошення автокефалії УАПЦ та УПЦ КП відбулось без загальної згоди канонічного єпископату, що служив на території України, і за участі меншої частини вірних[5]. Окрім розриву євхаристійного спілкування з усіма автокефальними та автономними церквами, це призвело до внутрішнього розколу адміністративного об’єднання помісних Церков в Україні (Київської Митрополії) і утворенню паралельної юрисдикції. Тобто, призвело до порушення принципу помісності Церкви («одна територія – один єпископ», «одна територія — один перший єпископ»). Слід зауважити, що жодна з нині існуючих автокефальних Церков не проголошувала автокефалію в такий спосіб[6].
 
Вищезгадане канонічно-еклезіологічне порушення було визнане всіма автокефальними церковними об'єднаннями через підтримку рішень Харківського Собору і визнання Київської Митрополії на чолі з митрополитом Володимиром.
Це все поставило під сумнів можливість невизнаних УАПЦ та УПЦ КП об’єднати більшість вірних в Україні та показати загально-соборне прагнення православних в Україні до автокефалії. Сьогодні тільки кожна третя парафія належить до УПЦ КП та УАПЦ. Жодна з автокефальних церков за такої ситуації не визнає автокефалії УПЦ КП та УАПЦ. Гіпотетичне структурне домінування УПЦ КП/УАПЦ в майбутньому і, відповідно, ймовірність визнання є дуже малоймовірними.
 
Ще одна канонічна суперечність стосується питання канонічних територій. В УПЦ КП та УАПЦ поширена думка не визнавати канонічну юрисдикцію Московського Патріархату над територією України. Утім, лише УАПЦ (о) (бл. 20 парафій) арх. Ігря (Ісіченка) наполягає на юрисдикції над Україною Константинопольського Патріархату. В УПЦ КП та УАПЦ вважають Україну лише своєю юрисдикцією й у 2008 році УПЦ КП відповіла відмовою на пропозицію Вселенського Патріархату увійти у його склад у якості митрополії. Утім, територіальна юрисдикція може "братися самостійно", вона повинна кимсь надаватися (Вселенським Собором, Вселенським Патріархатом, Церквою-Матір'ю тощо).
 
Офіційна позиція Вселенського Патріархату на даний момент полягає у визнанні юрисдикції Московського Патріархату над територією України (принаймні, над тією частиною, що входила до Московського царства на момент надання автокефалії РПЦ та над територією Київської Митрополії, на момент її переходу в юрисдикцію РПЦ). У промові на Софійському майдані у 2008 році патріарх Варфоломій І визнав факт передачі Київської Митрополії Московському Патріархату, хоч і відмітив, що це було здійснено з порушення. Попередній патріарх не визнавав цей факт.
 
З іншого боку, існуючий стан УПЦ (МП) має в собі ряд недоліків, які відштовхують від себе вірних УПЦ КП та УАПЦ і ставлять під сумнів можливість приєднання. Про це йтиметься далі.
  
2. Політизація церковного життя
На проблему політизації церковного життя вказують обидві сторони. УПЦ звинувачується у слідуванні російській імперській політиці, нехтуванні національними почуттями українців, навіть нехтуванні найбільш доцільним для України (на думку опонентів) церковним устроєм (автокефалією) через проросійську політику. У відповідь на критику УПЦ засудила "політичне православ'я", заборонила говорити від імені Церкви різним навколоцерковним проросійським угрупуванням (союзам і братствам). Втім, ряд єпископів і священиків продовжують публічно висловлювати свої антиукраїнські погляди. З іншого боку, принаймні один єпископ і деякі священики УПЦ, публічно висловлюють свої протилежні погляди. Одне й інше пояснюється Київською Митрополією тим, що політика і Церква — це різні речі, тому вірні УПЦ можуть дотримуватись будь-яких поглядів, головне, щоб це не суперечило православному віровченню. Якщо їхні висловлювання суперечать державним інтересам та законодавству (о. Дмитро Сидор, митр. Агафангел), то цим має займатись держава в особі СБУ, і тільки якщо вони будуть засуджені за антиконституційні заклики, то Церква може прийняти рішення про якісь канонічні заборони стосовно них. Сама ж Церква некомпетентна вирішувати ці політичні питання. З богословської точки зору це вірно, та все ж тут помітні "подвійні стандарти" та способи знайти виправдання. Оскільки антиукраїнських закликів з боку УПЦ на рівні священства і мирян лунає значно більше, ніж антиросійських. УПЦ вірно зауважує, що і те, і інше є неправославним і засуджує це. Проте заходи були прийняті лише стосовно мирян (Валерія Каурова), клір (митр. Агафангел (Саввін), єп. Олексій (Гроха), прот. Андрій Новіков) ніхто не обмежив. Так само участь кліру та єпископату у виборах була заборонена тільки на папері.
 
З іншого боку, УПЦ КП та УАПЦ звинувачуються у не меншій політизації, іноді навіть у єресі етнофілетизму[7]Адміністративний устрій Церкви будується виключно за територіальним принципом. Побудова Церкви за етнічним принципом і визначається як єресь етнофілетизму. Це також надмірна націоналізація Церкви, коли політичні та національні інтереси переважають над церковними, навіть підкорюють собі Церкву. УАПЦ офіційно засудила етнофілетизм, але її парафії продовжують залишатись етнофілетично забарвленими. .
 
УПЦ КП навіть офіційно не засуджувала цього. З її вуст часто лунають заклики про необхідність втручання держави у вирішення церковних проблем. Етнофілетичний характер мають пропозиції УПЦ КП та УАПЦ про створення для росіян і проросійськи налаштованих громадян окремої юрисдикції РПЦ при канонічній автокефалії УПЦ. Такий же етнофілетичний характер носять погрози вірних УПЦ (МП) залишитися у юрисдикції РПЦ навіть у випадку канонічної автокефалії УПЦ (МП). В УПЦ КП та УАПЦ досі невірно буквалістськи тлумачиться 34 канон про те, що єпископату кожного народу треба знати першого серед них. "Народ" у канонічній традиції розуміється не як етнос, а як певна спільнота чи сукупність людей, без етнічного забарвлення. Первинно цей канон застосовувався до "народу" як населення тієї чи іншої Римської провінції у складі митрополії (незалежно від його етнічного складу). Пізніше у Візантії, а згодом в Османській імперії, закріпилось культурно-релігійне розуміння "народу": існували "народ православних християн", "народ мусульман", "народ юдеїв". В останніх досі збереглось це розуміння народу як віри та культури.
 
Подолати дані суперечності можна чітким спільним визначенням межі, де політичні погляди громадян є звичайною реалізацією їхньої свободи та суспільного життя, а де вони є антицерковними, намаганням підкорити Церкву політичним та ідеологічним поглядам. Доцільно також розглянути церковно-політичні ідеї симфонії, Третього Риму, Святої Русі, і визначити їх так, як це влаштує обидві сторони. Корисно також дослідитиісторичну еволюцію поглядів політиків на Церкву і побудову відносин з нею.
 
3. Неоднорідність українського суспільства
Фактору неоднорідності українського суспільства теж відіграв свою роль у появі та закріпленні церковного розколу, паралельному існуванні структур УПЦ та УПЦ КП практично по всій Україні. Непереживання кафолічного досвіду Церкви спричинило політизацію церковного життя. Церква у свідомості переважної більшості наших співгромадян, як і громадян РФ, сприймається як інструмент державотворення. Мало того, ця функція є ніби її обов'язком. Проте на українській території це викривлене розуміння природи Церкви має свої особливості.
 
Віра православна історично була пов’язаною із правом українців на самобутність. Унія 1596 р. сприймалась населенням не стільки як засіб окатоличення, як засіб ополячення, як символ несправедливості і гніту. Православ’я в цей час виступало складовою народної ідентичності (за іронією долі, наразі греко-католики претендують на роль хранителів національної самобутності). Якщо в Російській імперії Церква освячувала імперські плани, то в Україні Церква була споручницею у боротьбі проти іноземного гніту. До певної міри це сприйняття зберігається сьогодні.
З історичних причин українці розділені за їхніми геополітичними прагненнями, а також за відношенням до росіян Особливо яскраво цей поділ проявляється останніми роками. У РПЦ етнофілетизм присутній, але, у зв’язку з невпинним проведенням імперської піар-кампанії, населення РФ більш-менш одностайне у політичних прагненнях, і вони так само одностайно приносяться в Церкву. В Україні ж цієї одностайності немає, у зв’язку з чим зовнішньополітичні орієнтири населення (які зводяться в основному до двох позицій: з РФ або без неї) вносять свою лепту в церковне роз’єднання.
 
Подолати цю перепону можна шляхом чіткого формулювання православних поглядів на стосунки Церкви та держави, визначення меж припустимого і неприпустимого для Церкви і православних, постійному наголошуванні, що будь-які політичні та культурні розділення не повинні розділяти людей у Христі (але й не нехтуючи цією різномантністю).
 
4. Відсутність соборності
Синодальні структури всіх юрисдикцій певним чином консервують розкол, заважаючи реалізації соборності. УПЦ КП повністю скопіювала синодальну структуру управління з РПЦ з усіма її недоліками. В УАПЦ, попри декларовану соборноправність, теж проявляються окремі риси синодальної структури. Кожен з синодів прагне зберегти свої владні повноваження та авторитет, що заважає шукати компромісні шляхи до поєднання. І, крім того, синодальна система не дає можливості проявляти ініціативу щодо улікування розколу на єпархіальному чи парафіяльному рівні, оскільки єпархії і парафії не мають соборного устрою (окрім частини УАПЦ).
 
У зв’язку з цим питанням корисно дослідити історичні причини виникнення і функціонування синодальних структур та патріархатів. А також історичну еволюцію єпископії як образу помісної Церкви.
 
5. Еклезіологічні проблеми
Підсумувавши, можна назвати два серйозних еклезіологічних недоліки, які існують в обох Церквах. Проблеми з церковністю і проблеми з помісністю[8].
 
В УПЦ-КП та УАПЦ — це проблеми з цекрковністю, тобто сумнівний еклезіальний статус цих структур, відсутність євхаристійного спілкування, викривлення або нечітке розуміння еклезіології (догмату про Церкву, а саме єдності Церкви як, передовсім, євхаристійної єдності), проблеми з виходом за межі культурних та етнічних розділень.
З іншого боку, в УПЦ існують проблеми з помісністю.
 
Богословський термін "помісність" означає реалізацію позачасової Кафолічної Церкви на певній конкретній території у певних історико-культурних умовах. Тобто це рецепція Церквою місцевих культурних, мовних, іноді навіть політичних реалій, їх "оправославнення" та використання для церковної місії і церковного служіння. При цьому обов'язково слід відмітити, що рецепція (сприйняття і прийняття) ні в якому разі не означає підпорядкування Церкви цим явищам, а лише використання їх для церковних потреб. Не можна, щоб одна культура чи одна держава підкорили собі Церкву (бо це ізолює її від решти спільнот), але цілком нормально, коли Церква використовує культуру чи державу для свого служіння.
 
УПЦ має серйозні проблеми з реалізацією цього принципу помісності, обов'язкового елементу Церкви, на територіях Центральної та Західної України. Слід зауважити, що на Півдні та Сході України цей принцип реалізується досить повно, там русифікація церковнослов'янського богослужіння, російськомовність великої частини священства та практично усієї церковної літератури сприймається нормально і культурного "відторгнення" не викликає. На Заході і в Центрі ситуація зовсім інша. Це слід офіційно визнати і докласти зусиль для виправлення ситуації. УПЦ-КП та УАПЦ, відповідно, повинні визнати проблеми своєї церковності та еклезіологічної свідомості і докласти зусиль для їх виправлення.
 
Звичайно, ці найбільш помітні недоліки не перекривають інших. Адже проблеми з "помісністю" є і в УПЦ-КП та УАПЦ (оскільки населення України не складається з одних націоналістів, патріотів та україномовних), а проблеми з "церковністю" можна знайти і в УПЦ (відірваність єпископату від священства, а священства від мирян, надто великі єпархії, наявність різних псевдоправославних груп та "внутрішніх розкольників", нездатність окремих єпископів і багатьох священиків вийти за межі культурних та політичних розділень).
 
Подолати це можна формулюванням даних недоліків у взаємоприйнятній формі та розробленням шляхів їх подолання.
 
6. Проблема дійсності таїнств та апостольської спадкоємності
З даного питання існують серйозні розбіжності між сторонами. Офіційно УПЦ (МП) наполегливо заявляє про неблагодатність таїнств у розколі. Дана позиція викликає однозначне неприйняття в УПЦ КП та УАПЦ. Останнім часом представники УПЦ (у т.ч. на офіційному рівні), не заперечуючи недійсності таїнств, говорять про допустимість ікономії (зокрема, про прийняття хрещених у УПЦ КП та УАПЦ через Миропомазання або навіть просто через покаяння).
Цю тему можна розглядати як у сутнісному аспекті (дійсність/недійсність таїнств), так і в функціональному (варіанти вирішення проблеми рукопокладень, хрещень тощо при подоланні розколу). Другий варіант може бути менш конфронтаційний, але для ваги він повинен мати і богословське наповнення.
 
Для подолання розбіжностей потрібно дослідити, настільки заяви обох сторін відповідають православному Переданню й дійсному стану речей та чим змотивована ця позиція. Чи може вона змінитися і за яких умов.
 


[1] Калліст (Уер), митрополит Діоклейський. Православна церква. — К.: Дух і Літера, 2009. — С.: 14. Див. також: розгляд догмату про Церкву у документі №1; Йоан (Зізіулас), митрополит Пергамський. Помісна Церква у перспективі спілкування // Йоан (Зізіулас). Буття як спілкування. — К.: Дух і Літера, 2005 (http://bogoslov-club.ho.ua/biblioteka); В.Н. Лосский, епископ Петр (Л'юилье). Толкование на Символ веры (http://azbyka.ru/dictionary/17/losskiy_tolkovanie_na_simvol_very_11-all.shtml) тощо.
[2] Розрив євхаристійного спілкуванням між Московським і Константинопольським Патріархатами у 1995 році, що тривав кілька місяців; суттєві проблеми з євхаристійним спілкуванням у РПЦЗ.
[3] [Варто доповнити документ 1 розгорненим трактуванням відповідних термінів].
[4] Див. узгоджене обґрунтування у документі 1.
[5] Відновлення УАПЦ у 1898 р. підтримав один канонічний позаштатний єпископ Іоан Бондарчук, проголошення УПЦ КП (1992 р.) підтримало 3-є з 23 канонічних єпископів: митрополит Філарет (Денисенко), вікарний єпископ Яків (Панчук) і, трохи згодом, єпископ Андрій (Горак).
[6] Навіть у випадку невизнаних автокефалій, пов'язаних з розривом євхаристійного спілкування (Болгарська, Македонська), це було рішення усієї повноти єпископату.
[7] Див. документ №2.
[8] Використовуємо терміни митр. Йоана (Зізуласа): "Термін «помісна Церква» охоплює два аспекти, що відповідають двом словам, з котрих він складається, і жоден з яких не можна розглядати окремо від іншого. Перший аспект — це помісність, другий — церковність. Якщо розглядати їх разом, постійно мусить виникати подвійне питання: що робить Церкву «помісною», і що робить помісне тіло «Церквою»? Бо ж не кожне зібрання християн автоматично є «Церквою», і не кожна Церква конче є «помісною». Якщо розглянути це питання в перспективі євхаристійної еклезіології, то ми дійдемо таких висновків: а) Церква є помісною, якщо подія Христового Спасіння закорінюється в конкретній місцевій ситуації з усіма своїми природними, соціальними, культурними та іншими характеристиками, які складають життя та мислення людей, що живуть у відповідному місці. Те, що відбувається в Євхаристії, коли люди приносять Богові як Тіло Христове все, що є «Його власністю» (плоди землі разом із продуктами їхньої повсякденної праці), повинно мати місце і в церковному житті, якщо це життя є справді помісним: воно має вбирати в себе й використовувати всі характеристики даної місцевої ситуації і не нав'язувати їй чужої культури. б) Але ж така асиміляція і використання місцевої культури може зробити Церкву помісною, проте не обов’язково — Церквою. Адже подія Спасіння Христового є не тільки й непросто утвердженням людської культури — вона є водночас і чимось критичним до неї. ... В Євхаристії Церква стає відображенням есхатологічної громади Христа, Месії, образом Троїчного Життя Бога. У термінах людського існування це, головним чином, означає одне: вихід за межі всіх розділень, як природних, так і соціальних, що підтримують існування світу в стані дезинтеграцїі, фрагментарності, розкладу, а відтак у стані смерті. Усі культури так чи інакше поділяють долю цього грішного та розщепленого світу, тому всі вони несуть у собі елементи, за межі яких треба вийти. Якщо Церква у своїй локалізації не здатна в цьому сенсі постати в образі Царства, то це не є Церква. Так само, якщо євхаристійне зібрання не є таким образом, то це не Євхаристія у справжньому значенні цього слова" (митр. Йоан (Зізулас). Помісна Церква у перспективі спілкування // http://bogoslovclub.ucoz.ru/publ/1-1-0-1; виділення наші).